Як не переставати жити під час війни? Обговорюємо з Дар’єю Селівановою

Для всіх нас війна вже стала новою реальністю. Зараз майже не залишилось ілюзій про те, що наше життя буде як раніше, треба тільки почекати закінчення воєнних дій. Перший шок і заперечення пройшли. І на зміну їм прийшли інші питання: як далі жити, враховуючи, що ми живемо у воюючій країні? Як вибудувати роботу бізнесу, комунікації зі співробітниками, з близькими – з урахуванням нових реалій? І одне дуже важливе питання: чи можна дозволяти собі звичні радісні емоції, коли навкруги стільки горя?

В сьогоднішній статті ми поговоримо саме про останнє. Саме про те, як балансувати між відчуттям провини і тим, щоб продовжувати жити і отримувати задоволення – розповідає Дар’я Селіванова, керівник Психологічного центру «Без паніки».

Відчуття провини людини, яка вижила

Для початку розповім вам про «відчуття провини людини, яка вижила». Вперше цей термін з’явився після Другої світової війни. Тоді люди, які зуміли пройти через концтабори, відзначали, що не можуть радіти цьому факту. Замість полегшення від того, що їх життя продовжується, вони переживали відчуття провини, що інші загинули, а їм вдалось зберегти своє життя.

Віктор Франкл, австрійський психіатр і психолог, єврей за національністю, потрапив у концтабір і зумів вижити. Всі його близькі загинули, про це він дізнався, вже звільнившись із ув’язнення. Він був одним з перших, хто згодом розповів про почуття провини людини, яка вижила, про свої емоційні переживаня і відчуття людей, які його оточували. Цей трагічний досвід послужив основою для створення ним цілого нового напрямку в психотерапії, яке допомогло великій кількості людей по всьому світу. Я дуже рекомендую його книгу «Психолог у концтаборі». Вона підказує, як знайти сили і мотивацію жити далі, навіть якщо ви пережили трагічні події, як переосмислити і зуміти прийняти те, з чим ви стикнулись.

В подальшому багато спеціалістів відзначали «відчуття провини людини, яка вижила» у людей, які пережили травматичні ситуації, де інші люди загинули. До них можна віднести авіакатастрофи, природні катаклізми, теракти і війни. Зараз психологи відносять «відчуття провини людини, яка вижила» до різновиду посттравматичного стресового розладу. По суті це певне «застрягання» в травматичних переживаннях і неможливість щось зробити з агресією до того, що відбувається, яка спрямовується на себе і перетворюється у відчуття провини.

Однак наразі відчуття провини може бути не тільки в тих, хто дійсно страждає на посттравматичний стресовий розлад, але й у кожного з нас. Думаю, багато хто ловить себе на думці, що «зараз не час радіти», «не можна відпочивати», «я непотрібний і не допомагаю іншим». Багато наших клієнтів відзначають, що війна вплинула і на їх особисте життя, і на сексуальні відносини. Не ясно, чи можна ходити в ресторан, їздити у відпустку, чи можна постити радісні фотографії в соціальних мережах. Щоб зрозуміти, чи під под контролем ваше відчуття провини, можна пройти тест

Ситуація ускладнюється ще й тим, що в нашому суспільстві достатньо розповсюджена звичка докоряти один одному. Тому завжди є ризик стикнутися із зовнішнім осудом, який і так нестерпно підгризає зсередини. І ще один ускладнюючий фактор – це потенційна можливість знаходитись у безпечному місці, там, де немає активних бойових дій, або ж вимушена міграція.

Ми маємо право жити далі. Так з чого почати?

Перше, з чого я рекомендую почати – це деякий розподіл того, що відбувається всередині нас, і того, у який спосіб ми поділяємо це зі світом. Якщо говорити про внутрішній стан, то ми точно маємо право жити далі. Більше того, якщо ми приймаємо інше рішення – ми допомагаємо ворогу перемогти нас. Багато під час війни робиться, щоб залякувати і морально пригнічувати. Одна з цілей загарбників – щоб ми позбавились бажання жити, втратили волю і легко піддавались управлінню. Важливо пам’ятати, що наші солдати воюють зараз саме заради того, щоб зберегти наше життя і незалежність. І наше право жити далі.

Тут важливо відзначити, що активність і спроможність робити щось корисне напряму залежить від того, чи виходить у нас реалізовувати свої бажання. Чим більше ми робимо щось приємне для себе, тим більше ми потім можемо зробити чогось для інших. Нам необхідно десь брати сили і енергію. Будь-який акумулятор, навіть найпотужніший, необхідно заряджати. І подібною «підзарядкою» цілком може стати те, що приносить нам радість і задоволення.

Вже передбачаю можливу критику і осуд: мовляв, як же так? Продовжувати жити, ніби нічого не відбувається? А де ж повага до тих, хто на передовій? Де ж допомога? Де співчуття до тих, хто постраждав від війни? Ми ще пізніше повернемось до питання «як ділитися тим, що відбувається в нашому житті зі світом». А поки мені хочеться звернути вашу увагу на інший факт. Дійсно, якщо ніяким чином не брати участі в допомозі країні під час війни – це позиція «моя хата з краю» і «це мене не стосується».

Однак в ситуації війни просто неможливо «залишатися поза політикою». Це час, коли доводиться в будь-якому випадку робити вибір. Визначати, чи відноситься твій дім, твоє місто, твоя країна до «твоєї хати». Де проходить межа твоїх інтересів. Нехай і тих, що не стосуються тебе особисто або навіть твоєї сім’ї. І при такому погляді відчуття провини може бути навіть виправдано. Тому важливо не тільки «підзаряжати» свій акумулятор, але й допомагати іншим. І тут важливо знайти свій спосіб бути максимально корисним людям і країні.

Від можливості бути корисним до вміння бути “докоростійким”

Найоптимальніший варіант – це робити те, в чому ви є спеціалістом і в чому у вас є професійні успіхи. І сфера, в такій ситуації, зовсім не важлива. Ви ейчар? Значить, ви вмієте спілкуватись з великою кількістю людей. Знайдіть те місце, де це може бути потрібно. Ви рекрутер? Окей, значить, ви вмієте шукати потрібних людей і працювати з великим об’ємом інформації. Ви HRD? Відмінно! Значить, можуть знадобитись ваші управлінські здібності. Вам подобається вести соцмережі? Прекрасно! Ви можете працювати з аудиторією.

Відразу згадуються випадки, коли музиканти грали в бомбосховищах, чи художники, які малювали нові портрети українських міст у жіночих подобах. Повірте, за бажання будь-яка діяльність може зараз працювати на благо країни. Почуття провини може бути пов’язано саме з відчуттям, що ви могли б робити щось корисне, але не робите. І тоді це привід задуматись і намітити вектор для корисних дій. Можливо, просто «донатити» на ЗСУ чи робити репости зборів в соцмережах – це не все, на що ви спроможні.

З іншого боку, за відчуттям провини може стояти дуже знайоме багатьом бажання «бути хорошим». Як часто нам буває важливо, щоб нас схвалили і похвалили. Причому всі, без розбору. Ще рік тому уявити, що фраза «російський воєнний корабель, іди на х.й» буде втілена на марках державної пошти, стане слоганом великих компаній і просто символом нового часу, було б неприпустимо. Але якщо вже ціла країна дозволяє собі «перестати терпіти, бути зухвалою і робити щось «погане», то невже на рівні окремих особистостей страх осуду повинен залишатись прикладом доброчесності? Хочеться прямо записати це в такий девіз: змогла наша держава, і ти зможеш! Докоростійкість – це новий етап розвитку, на який наразі саме перейти.

Діліться з бажанням “дати”

А тепер про те, як ділитися тим, що відбувається, зі світом. З одного боку, ігнорувати воєнну реальність – неправильно. Якщо ваші соцмережі нічим не відрізняються до 24 лютого і після, то скоріше за все пункт про особисту відповідальність і внесок в допомогу країні вами ще не до кінця відчутний. Усміхнені фотографії з ваших подорожей чи розваг, дійсно, можуть викликати роздратування і осуд у тих, кому зараз складно.

З іншого боку, мені здається, що ці емоції викликають не самі фотографії, а меседж, з яким вони публікуються. І якщо в цьому меседжі є бажання «привернути увагу», «показати свою крутість», «самоствердитись за рахунок красивої картинки», то з великою вірогідністю це викличе агресію і бажання вас покритикувати. По суті, всі ці взаємодії можна охарактеризувати як бажання щось «взяти з аудиторії». Якщо ж ви ділитесь чимось з бажанням «дати», то навряд чи це буде викликати обурення. Насправді, все те ж саме було і до війни. Але зараз більше чорного і білого. І якщо раніше ваші дії могли бути просто проігноровані, то тепер з більшою вірогідністю реакція буде озвучена вголос.

Ще хочеться озвучити, що деякі радощі дійсно має сенс розділяти з тими, хто може і хоче за вас порадіти. Можливо, це якісь конкретні люди, а не «всі в цілому».

Скажу ще пару слів ось про що: якщо ви відчуваєте, що людиною, яка саме критикує, є ви самі, то тут варто порозмислити, чому ви обвинувачуєте інших? Можливо, ви самі наразі потребуєте підзарядки, але не можете собі цього дозволити? Можливо, хтось із ваших близьких загинув, і у такий спосіб ви проживаєте втрату? Можливо, ви хочете бути більш корисним своїй країні, але не відважуєтесь або не можете знайти форму? По суті, в докорі міститься та ж агресія, але спрямовується вона вже не всередину, як при відчутті провини, а на оточуючих. Але у цієї агресії теж є свої причини. І важливо вміти їх помічати.

Ну і, нарешті, хочеться нагадати, що докоростійкість необхідно тренувати. Якщо держава змогла, то й ти зможеш 😉 Щасливого, радісного і продуктивного вам життя в нових непростих воєнних умовах.

Корисні матеріали:

0

Коментарі